В Україні, як і в Росії, виникненню та становленню регулярних поштових зв'язків передувало функціонування окремих відділків, зафіксованих у джерелах ще XIII ст. Приблизно з тих часів з'явився термін «яма» або «ямська повинність», тобто постачання людей, коней і підвод на потреби пересилок від одного населеного пункту до іншого. Тоді межі, скажімо, слобід нерідко позначалися ямами, звідси походить і назва.

В XVI-XVII ст. на українських землях, які входили до складу Речі Посполитої, польський уряд вже безпосередньо призначав осіб на такого роду стан. Правда, тоді їх функціонування ще не стало постійним, а перевозки кореспонденції були періодичними -  залежно від потреб, терміновості, накопичення. Схожі явища спостерігалися і в Російській державі.

У ході підписання Андрусівського перемир'я Росією і Річю Посполитою (без поважного представництва з української сторони) поблизу Смоленська в 1667 р. виникла потреба в створенні постійно функціонуючої міждержавної пошти. Зрозуміло, що вона не могла поминути України, зокрема Гетьманщину. Відповідну постанову, як доповнення - стаття № 6 - до основного змісту угоди, було прийнято в Москві в грудні того ж року. Згідно з нею від столиці Росії зв'язок мав проходити через Смоленськ, українські землі до резиденції польського короля. Під наглядом представника останнього - «начальника над поштою».

«Глухівські статті», підписані новообраним лівобережним гетьманом Д.Многогрішним і представниками царя 16 березня 1669 p., одним з 27 пунктів безпосередньо передбачали організацію пошти із залученням до неї найманих - «охотних» людей. Утримувати її планувалося за рахунок надходжень з царської казни і місцевих прибутків.

8 серпня 1678 p. севський воєвода Л. Неплюєв одержав грамоту, в якій у черговий раз порушувалося питання про налагодження пошти в Гетьманщині, а саме в таких основних містах: Глухіві, Конотопі, Ромнах, далі - до Дніпра, а від нього до Севська. Відстань між станціями мала не перевищувати 30 верст. Про це йшлося і наступного року. При цьому чітко встановлювалися 2 дні відправки кореспонденції на тиждень: у вівторок і п'ятницю.

Як би там не було, але вважаємо, що на початок XVIII ст. вже чітко визначилися кілька головних напрямків зв'язку українських міст з російською столицею. Один з них проходив від Києва через Севськ і Калугу. Інший - від Запорожжя до Полтави, Охтирки, Севська, Калуги і до Москви.

Наведені вище фактичні дані й уривки з джерел переконливо свідчать: пошта в Гетьманщині наприкінці XVII - першій третині XVIII ст. мала постійну, досить розгалужену мережу.

1753 р. утримання пошт почало здійснюватися головним чином за рахунок надходжень, які збиралися з населення до Генеральної скарбової канцелярії.

Помітну роль у поліпшенні функціонування пошти в Україні відіграв граф Петро Олександрович Румянцев - Задунайський (1725-1796) - відомий полководець, дипломат, державний діяч Росії.

31 травня 1765 p., відповідно до указу Катерини II, ним підписане "Учреждение о конной почте в Малой Росии". З Малоросійської колегії розпорядження було розіслане в усі полки із забов'язанням до негайного і неухильного виконання. Документ, розроблений у вищих інстанціях, безперечно, мав на меті підпорядкувати всю поштову справу в Україні імперським порядкам. Проте деякі національні риси розпорядження все-таки зберегло. Воно мало 21 пункт (статті), якими передбачалися основні принципи діяльності станцій на багато років уперед.

Таким чином, на наш погляд, не можна стверджувати, що П.О.Румянцев заснував на території Гетьманщини (Лівобережній Україні) пошту, а головним чином реорганізував її, підпорядкував загальноімперським порядкам. На західно- і південноукраїнських землях розвиток поштової справи мав свою історію і специфіку.

Таким чином, вважаємо за більш доцільне час заснування української пошти співвідносити з т.зв. „Глухівськими статтями" - договірними умовами між царським урядом і гетьманом Д.Многогрішним, укладені в м. Глухові 1669 р. (див. Источники малороссийской истории, собранньїе Д.Бантыш-Каменским. - М., 1858. Ч. І. 1649-1687).

 

Доктор історичних наук, професор,

провідний науковий співробітник

 Інституту історії України НАН України 

                  О.І.Гуржій